В основному це берегівські, мукачівські газди, приватні підприємці, а статусу європейського «свинарському» фестивалю надали шість команд із Угорщини та три з Сербії. Про останню й без реклами говорили своєю присутністю люди-велетні, котрих у Сербії чимало. Вони неквапливо, але доцільно снували довкіллям, час від часу перекидаючи в себе вагомий погарчик. Одним словом, слов’яни! А великі тілом, бо не нервують, не розмінюються на дрібниці: свиню різати — то дуже велику, жінку любити — то таку, як віз із німцями.
Фестивалі тут заснували, очевидно, щоб проснутися з усталеної сплячки рівномірного сільського життя, яке триває чи не з часу заснування села — 1232 року. Століття за століттям у селі — як один день. Нарешті тут сказали: «Досить!» І… почали різати свиней. Людям свято, а тваринам — капець. Але про білі капці не будемо, і так біла зима довкруж. Хоча, треба визнати, й щорічні фести особливо усталений світогляд не зрушили в бік європейської мобільності. Там, у закордонні, кожну таку подію помічають, вшановують підвищеною активністю принаймні торгові точки типу кафе. І ми хотіли десь погрітися — то пошукали пристанище.
— Є два кафе в селі, — сказала нам чорнявка… через перекладача, котрий, на щастя, був із нами, — але почнуть працювати лише з дванадцятої.
От тобі й на! А якщо хтось із європейців приїде на фест десь о сьомій ранку — то йому не буде затишної місцини й перечекати до розгортання подій? Питання повисає в повітрі без відповіді. Адже й вказівників до садиб сільського туризму, що, кажуть, тут є, не помітно. Отже, не буде!..  А щодо вжиткової української мови — то її, напевно ж, люблять тут, але практичними знаннями зовсім не втручаються в неосяжні лінгвістичні глибини Шевченкового мовлення. Об’єднання ж «Свобода», приміром, замість організації безкоштовних цікавих курсів української мови в угорській глибинці — підпалює пам’ятники. Це значно легше. Чирк — і можна гуляти собі з прапором вулицею хоч до ранку, не напружуючись у ментальному плані. То за російського царату різночинці ходили в народ, у незалежній Україні з народу тільки виходять, і ніколи назад не повертаються. Надію на майбутню мовну досконалість місцевого електорату дає наразі лише задеклароване Гечанське товариство розвитку села та охорони народних традицій. У селі взагалі трохи більше тисячі мешканців., прихильних до реформатської та греко-католицької віри. Крім свинарства, тут чудово плетуть різні вироби з сушеного кукурудзяного листя, вишивають і тчуть. Традиції угорського фольклору кріпить створений колектив народної пісні й танцю. Сучасність з її ритмами в селі позначається ще одним фестивалем — зустріччю мотоциклістів-байкерів у другу неділю червня.
…Кажуть, що українець у Москві з ностальгією повісив на вуличній стіні рукописну об’яву: «Міняю килим 2Х3 метри на сало такого ж розміру». Сміховинка згадалася, коли веселі угорські різники вирішили привернути до себе увагу тим, що зняли зі свині все сало цілісним шматком без єдиного порізу. Це викликало велике торжество серед них і небагатьох присутніх, які їх спостерігали.  З початку дійства було на місці події  більше власне різників, журналістів, ніж відвідувачів.
Освітянин Павло Дудаш із Ужгорода почастувався грушівкою з села Завидово Мукачівського району і висловив свою думку про цей захід:
— Це ще одне свідчення «фестивалеманії», яка охопила все Закарпаття. Про бездоганність заходу сповна організатори не дбають. Наш краянин, побувавши в Гечі вперше, вдруге не завітає. Дуже дорого. Фестиваль не для того, щоб впроваджувати в життя надмірні ціни. І треба продавати своє, якщо вже захід сільський, а не приторговувати тут салом та виробами з Угорщини. Ціноутворення теж химерне. На початку торговиці ковбаса коштує 80 гривень, а за три десятки метрів опускається в ціні до 60-ти, гурка також пропонується від 60 до 35-ти. Просто дивний різнобій. Тому й порожня моя сумка, як душа дистрофіка.
— Непродумана стоянка машин, — скаржиться Валерій Бобик із Берегова. — Машини стоять обабіч дороги прямо перед стадіоном, заважають проїзду прибуваючих машин і людей.
Дійсно, торгових точок вистачало, але не гіршу ковбасу можна було купити в Ужгороді чи Мукачеві за 45-50 гривень, а не за мінімальною 60-гривневою ціною в Гечі. Тому покупців було, мов кіт наплакав.
— Цікаво й колоритно, — ділиться думками закарпатський угорець Барнабаш Адам із села Селменці Ужгородського району, — що приїхали сюди належно екіпіровані та вмілі команди різників із Угорщини. Вони веселі, володіють фахом, не скупляться на веселе фольклорне слово, надають заходу святкового духу. Повністю зняти сало з свині, не порізавши його, це дійсно потрібно вміти. Але разом із тим мені не подобається, що, як і скрізь на крайових фестивалях, бачиш ятки із звичними плетеними панчохами, жилетками, масажерами для спини та різними брязкальцями, безликими сувенірами. Лише в одному місці знайшов на продаж гарячий чай, а не вино, самогон або чачу. Наш край загалом мало задіяний у цьому фесті. Лише Берегово і район, та Мукачево зі своїм районом. Та й то тільки окремі випадкові їх представники. Системності не видно.
Вочевидь не вистачало для надання святу жвавості керівного складу з районів. Не видно їх бажання напружуватись у вихідні дні. Ліпше вдома посидіти в мороз, а з понеділка — теплий кабінет, секретарка, кава, маленьке похмілля в кабінетику «свого» кафе…
Фестиваль, звичайно, потрібен, щоб пропагувати все живе, не давати провінції застигати в апатії, за якою не тільки тижнів — десятиліть не помічаєш. Але над ретельнішою організацією потрібно подумати в районі. Поки що фінансовий успіх заходу для його учасників, котрі вклали в це гроші, вирішує підвезення туристів із навколишніх санаторіїв з тих регіонів України та Росії, де подібних заходів катма, і їм і таке дійство з усіма його недоліками йде за вищий сорт. Та й ціни порівнювати, як аналітичним закарпатцям, немає змоги. Тож і купують ковбаси, «всадивши» перед тим грушівки. Один турист тільки висловив невдоволення слабким рівнем свята — Андрій Дудкевич із Білорусі. Бо він мав з чим порівнювати. Минулого літа чоловік був на фестивалі «Селиська співанка» на Хустщині й вразився його організованою цілісною різноманітністю.

Василь ЗУБАЧ